Без бронзи

 
Щороку в цей день ми дістаємо з полиці правильні слова. Кобзар. Геній. Пророк. І ставимо назад.

А якщо спробувати інакше?

Був хлопець. Кріпак. Його продавали разом із землею – як річ. Він малював портрети чужих людей, щоб викупити право належати собі. Мріяв про дім. Так його й не мав.

Сидів у казематі. Писав вірші, ховаючи папір від офіцерів. Не знав, чи вийде живим.

І не зламався.

Не тому що був героєм із підручника. А тому що всередині мав щось таке, що ніяка імперія не змогла відібрати. Голос. Гідність. Себе.

Його щоденник – це записи людини, яка навіть на засланні лишалася живою. Думала. Сперечалася. Любила. Іронізувала.

Він був сучасною людиною, яку занесло в жорстокий час.

Як і нас.

Тому питання просте: що ми робимо зі своїм голосом, поки він є? Мовчимо – чи говоримо?

Він говорив. Навіть коли забороняли.

З днем народження, Кобзарю!