субота, 20 листопада 2021 р.

«А що робите ВИ, щоб МИ не падали з ніг?»

  #Конкурс_СторіМейкер

Ще в кабінеті — професорка, а за мить — рятівниця, вона швидкими кроками виходить з ординаторської. Наталія Матолінець уже третю хвилю тут — у ковідному відділенні Львівської клінічної лікарні швидкої допомоги. Спершу звичайна лікарка, нині — завідувачка відділення анестезіології та інтенсивної терапії, у якому працює дев’ятнадцять років. 

На ній — зручні брюки, легка персикова блузка під білим халатом. Взута у білі «шльопки». На обличчі — блакитна медична маска. На шиї — стетоскоп. На ходу щось говорить розгубленим людям. Тим, хто згодом замість «дякую» буде проклинати. Бо всяке є. 

 Пригадує, як ще вчора тримала у руках знімок. Там мали бути легені. Але їх не було. Комп’ютерний томографічний знімок не показав легень. Нема. Згоріли. Що хіба не робили лікарі, намагаючись витягнути жінку з того світу. Не врятували. 

 «Дистрес-синдром легень на ґрунті коронавірусної хвороби». Тій жінці не було чим зробити вдих і видих, вона помирала при тямі від дихальної недостатності, яка лише наростала. Була невакцинована, опинилася в лікарні в критичному стані. І що характерно, каже докторка, усі її родичі — батьки, брати й сестри, — усі проти вакцинації. Усі хворі. Її найменшій дитині усього рік. 

 У кабінеті лікарка розглядає медичні картки своїх пацієнтів. На одному краю стола — папери, на іншому — довідкова література. Розповідає, що таких смертей зараз бачить багато, що медики щодня виходять до сімей пацієнтів, аби повідомити про смерть. Щойно виходили до родини хлопця, який теж не був щепленим — у нього не залишилося легень. Якби їх можна було взяти до рук — вони розсипалися б, як пісок. Наталія змучено кладе голову на руки і замислено додає: бій був би значно легшим, якби вони усі, ці пацієнти, були щепленими. 

Їй шкода їх, але жаліє і тих, хто працює у відділенні анестезії та інтенсивної терапії та всієї Covid-зони. Тут, каже, надзвичайно важкі умови роботи, це місце, де опиняєшся на межі людських можливостей. Усі вже психологічно виснажені. Додає: найбільший виклик для усіх — випробування на людяність. 

Та зрештою, треба спішити, треба бути біля хворих. Відійти від них на кілька хвилин — значить дати їм померти.  

Пандемія, каже, стала непростим випробуванням для всіх. 

 Її лагідний голос твердне. Він — змучений. Розказує, що ця хвиля пандемії суттєво відрізняється від попередньої. Бо якщо навесні з півтисячі пацієнтів з covid-19 лікування у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії потребували 20-30, то зараз таких удвічі більше. І стан їх стрімко погіршується. Каже, що сьогодні у лікарні перебуває 830 пацієнтів із пневмоніями, а до Covid-зони за останню добу поступило 72 пацієнти. 

 Її голос тремтить, коли розповідає, що лікарня воліла б уникнути «медичного сортування». Наталія хотіла б, щоб усі отримали допомогу. Тому до п’ятдесяти ліжок реанімації додадуть ще п’ятдесят. Спершу п’ятнадцять — з обладнанням, підведеним киснем. А до понеділка, можливо, вдасться поставити ще 35. Ковідну реанімацію треба буде збільшити вдвічі — до 100 ліжок. Турбота про тих, хто опинився на цих ліжках, — реальний вияв милосердя, людяності та любові до ближнього. 

Лікарка каже, що попри безперервні нічні та денні чергування, складні випадки — кожен пацієнт — як вперше. Болить душа. Не можеш збагнути, чому люди такі безпечні. Кому вірять? У що вірять? Чому так легковажать? «Не дай Бог глянути в очі людині, яка помирає від дихальної недостатності, хапаючи повітря, і не маючи як його вдихнути». 

Тим людям, які не вірять у ковід, не вірять у вакцинацію, радить прийти і попрацювати з ними, медиками, і провести хоча б пів дня чи добу навіть не у реанімації, а у Covid-зоні, де є прийом, де розділяють людей по відділеннях. Прийтипобачити — і зрозуміти, чи треба вакцинуватися! Подивитися на тих, хто чіпляється за життя, на тих, хто ніг не чує, але йде і рятує, допомагає, тримає.

 І зразу ж, голосом професіонала, розумного досвідченого керівника, пояснює, який у них алгоритм дій: якщо поступає пацієнт — його оглядає терапевт. Далі хворому проводять рентгенологічне і лабораторне обстеження, визначають стан важкості і від того залежить, яка буде госпіталізація надалі — у терапевтичний, реанімаційний блок чи відразу на ШВЛ. Це дуже велика робота. А якщо таких пацієнтів за добу поступає 80! 

Ні. Це не розпач! Треба, щоб кожен розумів: лікарня — не гумова, а доктори — не всесильні. 

Лікарка визнає, що складність у тому, що люди часто потрапляють до них у вкрай важкому стані. Але він пов’язаний не так із самим коронавірусом, як із поєднаною патологією — дихальна недостатність ускладнюється ще й загостренням хронічної супутньої патології, артеріальною гіпертензією, діабетом, гострою коронарною недостатністю, перенесеними інсультами, рецидивами бронхіальної астми, онкологією, кишковою непрохідністю та іншими станами, на фоні яких розвинувся Covid-19. 

Як і раніше, їм, медикам, дуже потрібні руки, а найбільше — середній та молодший медичний персонал. На жаль, зараз у лікарні 461 пацієнт із пневмоніями. І лише за минулу добу було госпіталізовано 41 людину. Лікарі падають з ніг, інші — втрачають рідних. 

Вона просить допомоги, щоб справитися з цією епідемією. В усіх. Бо сил уже просто не вистачає ні в кого. Каже, що врятують кожного, але мусимо пам’ятати, що над нами — тільки Бог. І берегти себе. Вакцинуватися. Дотримуватися правил індивідуального захисту. Берегти себе і своїх рідних. Зрештою, показати всьому світу нашу гідність у боротьбі з пандемією. Показати свою велику відкритість, людяність один до одного і бажання бути відповідальними.

А тим часом реанімація, Covid-зона — вони теж кричать, мовчки кричать, волають, питають кожного, хто туди приходить: «А що ВИ зробили для того, щоб не допустити епідемії? Що зробили ви, щоб вберегти себе і рідних?».

Немає коментарів:

Дописати коментар

Дякую, що завітали на мій блог