Ця людина - дух нації

          Сьогодні 95-а річниця від дня смерті Великого Каменяра...

28 травня 1916 року помер Іван Франко. Ви знали про це? Якщо так, то, повірте, таких, як ви, в Україні небагато. Безперечно, ім’я Франка для українців не нове. Проте чи усвідомлюємо ми велич цієї людини? Чи розуміємо життєву місію Франка? Чи за роки незалежності переосмислили його роль в становленні української нації? Чи не образили гідність інтелектуала, лідера української інтелігенції кінця ХIХ — початку ХХ століття, просто охрестивши «каменярем»? 

Таких, як Франко, недооцінених або ж і зовсім забутих, в українській історії багато. Обравши собі декількох історичних постатей, як великий Шевченко чи Хмельницький, українці дещо відсторонилися від інших. Складається враження, що любові народу просто не вистачає на всіх його героїв. Варто було б встановити день вдячності всім великим людям, які зробили внесок у становлення української нації, щоб хоча би в цей день ми згадували своїх героїв. 

Львівський національний університет ім. Івана Франка замовив телеканалу «Культура» фільм «Франко і університет», над яким працювало багато франкознавців, ролі зіграли студенти факультету культури і мистецтв та з театру М. Заньковецької, актор і режисер львівського національного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак озвучив цей фільм. Цей фільм показують всім студентам, коли вони складають присягу, аби вони зрозуміли куди вони вступили і ким був Франко. Сам фільм є не просто документальним, а документально-художнім, що дуже популярно у жанрі документалістики в усьому світі. Фільм називається «Франко і університет», адже навчаючись в університеті, Франко був виключений звідси за свою партійну діяльність. Уже закінчивши Віденський університет, і захистивши докторську працю, брав участь у конкурсі на посаду доцента руської словесності в нашому університеті. Але цю посаду йому не дали, хоча вся професура одноголосно підтримала Франка. Проте іншої думки була австрійська влада як у Львові, так і у Відні. Він двічі намагався потрапити на цю посаду, але цісар не дав згоди. Тому це велика справедливість, що університет носить його назву, адже тут витає дух Франка.

Взагалі він був дуже цікавою та сміливою людиною. Про це свідчить хоча б той факт, що на захист своєї доцентури він прийшов у фракові та вишитій сорочці. Мало того, що порушив регламент, він відразу заявив хто він і про що буде говорити, а темою була «Наймичка» Тараса Шевченка. Це своєрідний виклик Франка суспільству. Тому такий крок в університеті був сприйнятий неоднозначно.вся професура одноголосно підтримала Франка. Проте іншої думки була австрійська влада як у Львові, так і у Відні. Він двічі намагався потрапити на цю посаду, але цісар не дав згоди. Тому це велика справедливість, що університет носить його назву, адже тут витає дух Франка.

Цілком зрозуміло, що характер у Франка був складний і незламний. Його важко було в чомусь переконати. Для прикладу, коли поляки встановлювали у Львові пам’ятник Адаму Міцкевичу, він міг написати в пресі статтю «Адам Міцкевич — поет зради». Це викликало обурення польської громади у Львові і він був звільнений з усіх посад, які займав у польській пресі. Другий випадок, коли він на хвилі національного піднесення друкує в польському видавництві польською мовою книжку оповідок, де в передмові ганить українську галицьку інтелігенцію за її непослідовність, м’якотілість і безхребетність. Відповідно, це викликало обурення в української сторони, і цього разу в праці йому відмовили українські видання. Бачите, він робив іноді такі вчинки, які проявляли його таку гостру конфліктність до суспільної думки.

Франко говорив, що він ніколи не бажав бути письменником чи поетом, а лише хотів бути мужчиною. І нам нині дуже бракує мужчин, бо мужчина — не той, хто ляпає язиком, а той що робить чин, себто робить дію, працює. І своїм завданням він вважав працю для українського народу. Він власне говорив, що завжди працював для свого народу, і вважав, що зробив дуже мало. Тому бажав, що б ті, хто прийде після нього для своїх сучасників зробили набагато більше, ніж зробив він.

До того до певної міри поети є пророками свого народу. І Шевченко, і Франко були провидцями. Це дуже популярна тема нині в науці. Тому що Франко мав певні видіння і бачення. Він міг описати певні сцени, які потім, виявлялося, що існували в реальності і яких він не знав: місця, краєвиди, люди... І це дивно. Зараз в науці починають досліджувати його психологію творчості, збудовану на передчутті і зчитуванні майбутнього. Ця людина була обдарована вищим даром.

Франко, певною мірою, — це великий згусток болю. Біль був і в особистому житті, й у творчості. Ми до Франка зараз тільки доходимо, його глибинну сутність тільки пізнаємо. Це поет, який не даний нашому народу на одну епоху, він даний на століття, на вічність. Така широка діяльність Франка в різних царинах свідчить про те, що він — це людина епохи відродження українського народу. Народ відроджувався і приходив до незалежності 1917 року і Франко був предтечею цієї незалежності. Це людина — дух нації.

Але як би там не було, його творчість і життя пронизані відчуттям певного болю і це відчувається коли його читається. Навіть його лірика «Зів’ялого листя» — не чиста лірика, він трагічно-драматичний письменник. Він підняв нашу поезію до висот. Але у кожному вірші відчувається душевний біль і нерозділене кохання...

Коли почалася війна, то син і дочка Франка пішли на фронт у складі Січових стрільців. Дружина його була психічно хвора і перебувала в лікарні. Сам Франко страждав на артрит. Його помістили в лікарню Січових стрільців, яка знаходилася на околиці Львова. Але восени 1915 йому почувся голос, аби він повертався додому. Тоді його дім знаходився на іншій околиці Львова. Уявіть собі, він вночі, зі своїм небожем, нікому не сказавши, хворий, через усе місто повернувся на ранок додому. У лікарні був страшенний переполох, бо ніхто не знав, куди дівся Франко. Повернувшися додому, він навіть сказав, що йому полегшало. Саме там вдома він написав останній вірш "Зоні Юзичинській"

        Не мовчи, коли, гордо пишаючись, 

Велегласно брехня гомонить, 

  Коли, горем чужим утішаючись, 

Зависть, наче оса та, бринить, 

            І сичить клевета, мов гадюка в корчи, — 

Не мовчи!

Цей вірш був написаний 3 лютого 1916 року, а 28 травня Франко помирає рівно о 16 годині. Власне в музеї навіть зупинено годинник в час, коли він помер. І коли ця звістка облетіла Львів, а це відбулося блискавично, то друг його Генріх Гігеляйзен говорив до гімназистів: «Ідіть до будинку Франка, подивіться як лежить мертвий Франко. Цей геніальний поет, простий як наш народ, бідний як наш народ». А 31 травня о 17 годині його хоронили. На похороні співали кілька великих хорів. Його хоронили Січові стрільці. Вони хоронили свого Мойсея. Свого пророка.

(За матеріалами газети "День")

---

МОЙСЕЙ (уривок)

Народе мій, замучений, розбитий, 

Мов паралітик той на роздорожжу, 

Людським презирством, ніби струпом, вкритий! 

Твоїм будущим душу я тривожу, 

Від сорому, який нащадків пізніх 

Палитиме, заснути я не можу. 

Невже тобі на таблицях залізних 

Записано в сусідів бути гноєм, 

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм 

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність? 

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло? 

Задарма край твій весь политий кров’ю 

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю? 

Задарма в слові твойому іскряться 

І сила, й м’якість, дотеп і потуга 

І все, чим може вгору дух підняться? 

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, 

Надій і втіхи світляная смуга? 

О ні! Не самі сльози і зітхання 

Тобі судились! Вірю в силу духа 

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну 

Вздоровлює й огнем живущим буха! 

О, якби пісню вдать палку, вітхненну, 

Що міліони порива з собою, 

Окрилює, веде на путь спасенну! 

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, 

Роздертим сумнівами, битим стидом, — 

Не нам тебе провадити до бою! 

Та прийде час, і ти огнистим видом 

Засяєш у народів вольних колі, 

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі 

І глянеш, як хазяїн домовитий, 

По своїй хаті і по своїм полі. 

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, 

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, 

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний. 

Сорок літ проблукавши, Мойсей, 

По арабській пустині, 

Наблизився з народом своїм 

О межу к Палестині. 

Тут ще піски й червоні, як ржа, 

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан, 

І діброви, й мурава. 

По моавських долинах марних 

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти 

Він охоти не чує.

                               Іван ФРАНКО