Вільний мандрівник у неосяжну далечінь

Цими днями вшановуємо Богдана-Ігоря Антонича, того, хто за життя здобув славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, а після смерті випав з історії української поезії, перебуваючи у зоні замовчування. Цьогоріч минуло 103 роки від дня народження та 75 років від дня смерті відомого поета. 

Богдан-Ігор Антонич — поет, прозаїк, перекладач, літературознавець — народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер територія Польщі).

Народився в родині греко-католицького священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила на більш поважне перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника, Ольга Волошинович, походила із села Липовець Сяноцького повіту.

Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. Упродовж 1920–1928 років навчався в гімназії гуманітарного типу імені королеви Софії в Сяноку. На цілу Лемківщину це була єдина гімназія, де вчили також й української мови. З першого й до останнього класу Богдан-Ігор відзначався як кращий учень. Після восьми років навчання в гімназії Антонич вступає до Львівського університету на гуманітарний факультет. А далі зайнявся журналістською й літературною працею. Прожив Антонич лише двадцять вісім років, здобувши славу відомого поета ще за життя.

Через офіційну заборону знаний лише із середини 1960-х. Справив значний вплив на сучасну українську поезію.

Якихось сім-вісім років тривало активне творче життя Богдана-Ігоря Антонича, але за цей короткий час він пройшов шлях, що вимірюється десятиліттями, бо його образи, мотиви, ідеї і сьогодні чарують читача.
Поет відійшов, поселився у свій дім «за третьою зорею», але залишилися на землі його твори, яким судилося жити довше, ніж їхньому авторові.