«Пішли хлопці на гаївку, знайшли собі здохлу кітку...»

 У першу неділю після Великодніх свят молодь продовжує виводити гаївки, обмінюватися писанками та бавитися у великодні забави біля церков.

Першу неділю після Великодня називають Провідною, оскільки вона завершує Світлий післявеликодній тиждень. Ще одна її назва – Фомина – на честь апостола Фоми Невіруючого, який спершу не повірив у воскресіння Ісуса Христа. До віри навернувся лише тоді, коли на власні очі
побачив диво.

Провідну неділю годиться поминати покійників. Або на кладовищі, або у церкві. Миряни вірять, що цього дня Бог відпускає з неба померлих – провідати рідних. Тому на згадку про родичів запалюють поминальні свічки. Утім, священики закликають не перетворювати поминальну традицію на багаті частування на могилах.

У карпатському регіоні, зокрема на Покутті, Гуцульщині та Буковині, на Провідну неділю дають за «поману» (за поминання). Господині випікають калачі й разом із запаленою свічкою дарують їх якійсь людині. Знайомим жінкам – хустки, чоловікам – сорочки. Якщо це хтось чужий, то з калачем і свічкою пропонують хустинку. Ці речі дарують з такими, наприклад, словами: «Це тобі за «поману» – за Івана». А беруть зі словами: «Най Бог прийме». Той, хто взяв за «поману», користуючись речами, що йому подарували, повинен згадувати про небіжчика Івана.

На Провідну неділю молодь продовжує веселитися, виводити гаївки та обмінюватися писанками. У кожному селі були свої «коронні». У деяких селах на Великдень хлопці влаштовували «колиски» для дівчат, тобто гойдалки. Вони стояли аж до Вознесіння. На Провідну неділю парубки приводили музик і влаштовували танці. Ось куплет жартівливої гаївки, де хлопці кепкують з дівчат: «Пішли хлопці на гаївку, знайшли собі здохлу кітку, прив’язали до підніжки – буде дівкам до лемішки». Лемішкою в опільському краї називали кукурудзяну кашу. Ще одна поширена великодня забава цього краю – гра в «купки». Хлопці з дівчатами збиралися біля церкви чи на якійсь великій площі і ставали в коло по двоє. Одному мало бракувати пари, і він ставав втікачем, за яким ганявся ведучий гри із ременем. Втікач бігав навколо кола, а коли вже добряче змучився, ставав біля однієї пари – зсередини. Той, хто залишався третім, мусив втікати, інакше діставав ременем по м’якому місцю або по ногах. Такі забави особливо були поширені в часи молодості моїх батьків. Їх жартома називали «комсомольськими гаївками», бо ніякої релігії там не було.

У давнину родичі й сусіди, як і у «волочільний» понеділок, на Провідну неділю відвідували одні одних, христосувалися й дарували писанки. Діти до дванадцяти років ходили з поздоровленнями до своїх родичів, знайомих, до хрещених батьків і священиків, приносили в дарунок калачі, а взамін отримували бублики, горішки, цукерки, дрібні гроші. Таких дітей називали христосувальниками.

На Гуцульщині господарі, що мали дівчат на виданні, влаштовували останні великодні вечорниці, на які сходилася молодь. Після танцю кожна дівчина повинна була подарувати хлопцеві писанку. За тими писанками парубки ходили від хати до хати. Тож мали добру нагоду придивитися до домашніх умов дівчат на виданні. Та й між собою парубки колись теж віталися писанками, промовляючи: «Поможи нам, Господи, аби сі виділи на тім світі так, як сі тут видимо». 
                                                                                                               (Із газети "Високий замок")